Нотатки про Голодомор. Розповідь 5. Про вчителів
Чекає на свого дослідника і тема долі вчительства в роки Голодомору.
Цілком погоджуємось із словами відомої дослідниці Тамари Павлівни Демченко, яка зауважує, що «від голоду потерпали і сільські, і райцентрівські вчителі». Водночас із учителями того часу не все так просто. Попри те, що слово «вчитель» для пересічної людини сприймається виключно як сіяч доброго, розумного і вічного, однак слід мати на увазі, що комуністична селекція чи не в першу чергу торкнулася саме вчительства.
Вже влітку 1919 р., коли радянська влада тільки-но закріпилася на Чернігівщині, вчителів залишали на посаді тільки після того, як їх лояльність до нової влади засвідчували місцеві сільради, комбіди чи активісти. Власне, завданням школи з самого початку 1920-х років було не так навчити дітей, як виховати їх у комуністичному дусі. Тому і кадри підбирали відповідні, і тасували їх за найменшої підозри у нелояльності.
Так, влада і в 1932—1933 роках з підозрою ставилася до вчительства. Бо тодішні люмпени-активісти на дух не переносили інтелігенцію, постійно вбачаючи в них потенційних зрадників ідей Леніна-Сталіна. Тож пошук «зрадників» світлого майбутнього не припинявся ні на мить. Хоча вже підростало покоління молоді, вихованої на комуністичних ідеалах, яка впевнено витісняла старі кадри і сама ставала частиною сільського активу. Такі вчителі сумлінно працювали в сумнозвісних «бригадах», а комуністичним вихованням дітлахів займалися не з-під палки, а за покликом душі. Власне, вчительство постійно перебувало під неослабною увагою владних органів.
Водночас держава вирізняла вихованців майбутніх поколінь з-поміж простого люду, і під час Голодомору вчителі харчувалися із спецрозподільників – як типова комуністична номенклатура. Вони часто жалілися на неналежне забезпечення продовольством, тоді як їх продовольчі пайки для тогочасних селян могли видатися манною небесною.
Так, 19 квітня 1933 р. група вчителів-пенсіонерів та їхніх утриманців із Прилук скаржилися до Всеукраїнського комітету профспілок працівників освіти на позбавлення їх хлібного пайка. Деякі витяги з листа: «Минулого року в жовтні місяці всім прилуцьким учителям, прикріпленим до закритого вчительського розподільника, перед святом Жовтневої революції було додатково видано 12,5 ф[унтів] пшеничного борошна… З 16 квітня всім учителям, прикріпленим до розподільника, збільшена норма щоденного хлібного пайка на 100 г на голову, родині теж по 100 г на утриманця, цебто всі вчителі м. Прилуки одержують тепер по 500 г хліба і по 200 г на утриманця».
Микола Сильвестрович Ізбенко (1916 р.н.) із Кобижчі Бобровицького району навчався в Чернігівському медичному технікумі, але через голод полишив навчання: «Я зважив: все-таки вчителям дають пайок – 8 кг муки і кілограм крупів. Можна вижити. Повертаюсь у Ніжин, беру призначення в Рябушинську початкову школу». Далі він пише, що діти «на уроках майже не працюють. Похиляться на парти, підкладуть руки під голови і так лежать до кінця уроків. Виснажені, худі, повна апатія до всього. У класі щодень меншає учнів. І незабаром настає день, якого можна було сподіватись. Жоден учень у клас не прийшов». Микола Сильвестрович співчуває опухлим дітям, але з його розповіді стає зрозуміло, що сам він Голодомор переніс набагато легше.
Зуй Віктор Дмитрович із Орлівки Новгород-Сіверського району: «Восени 1933 року пішов я у перший клас. У школі нам давали тарілку супу. Учителька слідкувала, щоб я (колгоспник) не купив за 5 копійок талон на суп і не передав його «індусу» – хлопчику, батько якого не вступив до колгоспу. Суп для цього хлопця коштував 15 копійок…».
Фактом є і непоодинокі випадки, коли директори шкіл водночас обіймали посаду секретаря партійної організації, а вчителі входили до бригад активістів.
Негода Ольга Костянтинівна з Борзни: «В 1933 році нас, учителів, направили по хатах агітувати за вступ до колгоспів».
У селі Охиньки Прилуцького району «парторг колгоспу, він же зав. школою Гайдай Ф.І. у п’яному вигляді наніс побої колгоспникам».
У Петрушині Чернігівського району 1 січня 1933 р. директором школи призначили Кіндрата Неділька, який водночас очолив сільський партосередок. На чолі останнього протримався не більше двох місяців. Тоді ж смертельно поранив колгоспника Микиту Кисловця. Як пояснював під час партійної чистки 1934 р.: «В тому році був такий випадок, коли я пішов до сільради на Пленум через шкільний сад (це було приблизно 11 годин вечора), я почув в кущах шорох і на цей шорох я став стріляти, але я не звернув уваги, що то був за шорох, і пішов до сільради. На другий день мені казали, що хтось ранив людину, яка через декілька днів померла. По цій справі велось слідство, яке показало, що людину не я вбив, а це просто було непорозуміння». Як бачимо, вбивство невинної людини директор школи вважав всього лише непорозумінням. Тоді К.Л. Неділька виключили з партії, але не за вбивство, а за «зажим самокритики».
У тому ж таки селі Петрушині вчителька і кандидат у члени КП(б)У Сіриченко Олена Іванівна, яка «виявила себе як активний робітник та виконавець покладених на її заданій партосередку», влітку 1932 р. переведена в дійсні члени партії. В серпні вона була серед тих, хто «обговоривши план хлібозаготівлі, … считають план реальним і приймають його в цілому». Для проведення масової роз’яснювальної роботи була прикріплена до кутка «Барбашівщина», а весною 1933-го – до колгоспної бригади № 3. 18 січня 1933-го 30-річна Олена Іванівна (на той час вдова) вийшла заміж за односельця Андрія Мазура. А в 1934-му писала скаргу до комісії з партійної чистки на Кіндрата Неділька, який роком раніше «за мед прийняв у колгосп куркуля Ющенку Грицька».
До сільського партосередку входив також попередник Неділька на посаді директора школи Яків Силович Андрієвський. Він теж голосував за план хлібозаготівлі і входив до складу агітаційної групи. А коли 1 січня 1933 р. перейшов на роботу в Кувечичі, Петрушинська сільрада надала йому позитивну характеристику, відмітивши, що за весь час перебування в партосередку «неуклонно і по-большевицькому переводив в життя всі постанови партії та Радянського уряду».
Таким чином, комуністичний режим, розглядаючи учительство, як одну з опор утримання та зміцнення своєї влади, важливим інструментом агітаційно-пропагандистської роботи серед населення, виховання нової породи «совєтських людей», у 1920-ті – 1930-ті роки наполегливо позбавлявся всіх «ворожих», «підозрілих», «непевних» представників цього професійного середовища. Відмічені Т.П. Демченко та іншими дослідниками факти голодування у час геноциду та інших репресій до кінця 1930-х років (наприклад, 1937—1938 рр.) щодо учителів, були, так би мовити завершальними акордами селекції, формування потрібних їм педагогічних колективів навчальних закладів.
Сергій ГОРОБЕЦЬ. Сергій БУТКО, спеціально для видання sknews.net
Джерело використаного фото: honchar.org.ua - Хліб, присв`ячений пам`яті голодомору 1932—1933 років.
Розповідь перша: Про «мужнього» Щербицького, або Коли в Україні заговорили про Голодомор.
Розповідь друга: Адміністративно-територіальні реформи часів Голодомору
Розповідь третя: Постійна ротація кадрів
Розповідь четверта: Чи голодувала еліта?
